Із проголошенням незалежності Центральною Радою УНР 7 листопада 1917 року Україна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією. У своєму "маніфесті до українського народу" Ленін дав зрозуміти, що Радянська Росія не могла змиритися з існуванням незалежної України, і що планами більшовиків було поширення революції також на її терени. Вже 12 грудня 1917 р. всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою, а в середині грудня почала надходити військова і інша допомога більшовицьким силам в Україні.
Тим часом з майже 300 000 війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще літом 1917 року, до січня 1918 кількість військ, вірних УНР, зменшилася до близько 15 000 чоловік по всій країні. Низка істориків звертають увагу на низький моральний стан українських військ, втомленість від війни, а передусім – на відмінну систему революційних агітаторів в складі більшовицьких військ, яким вдавалося схилити на свій бік цілі загони армії УНР.
В такому становищі майже єдиною надією і опорою Центральної Ради була патріотично настроєна студентська молодь. 5 січня 1918 р. на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових Стрільців. Всупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний. До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином, вдалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету – старшину (сотника) Андрія Омельченка.
Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач із середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло повідомлення від командира цього загону Аверкія Гончаренка, що негайно потрібно допомоги проти більшовицьких загонів, що нападають. А вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидкосформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. На додаток, уже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва. Таким чином, командувач загону Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів.
Більшовицькі сили, які складалися з досвідчених вояків, нараховували близько 4 000 петроградських і московських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту.
Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Битва відбулася 29 січня 1918 року. Бій тривав близько 5 годин і закінчилася поразкою українських загонів.
Як така, битва не мала вирішального значення в перебігу військових дій, однак вона набула особливого значення у свідомості багатьох завдяки героїзму загону української молоді, які загинули біля Крут. Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. Довгі роки історія битви або замовчувалась, або обростала міфами і вигадками, як в закордонній так і у вітчизняній історіографії. У 2006 році на місці битви встановили пам’ятник і на 80-ті роковини випустили пам’ятну гривню.